24 терміни
Магічний реалізм
Магічний реалізм — напрям у прозі XX століття, що органічно поєднує реалістичне зображення повсякдення з елементами фантастичного, міфологічного, чудесного, поданими як природна, невід'ємна частина дійсності, без здивування чи пояснення. У магічному реалізмі буденне й надприродне співіснують на рівних, а міф і фольклор пронизують сучасність. Всесвітню славу напрямові принесла латиноамериканська література — роман «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, проза Хорхе Луїса Борхеса. В українській літературі спорідненим явищем стала «химерна проза» 1970-х — 1980-х років: романи Валерія Шевчука («Дім на горі»), Володимира Дрозда, «Лебедина зграя» Василя Земляка, де реальне переплітається з фольклорно-міфологічним, притчевим і фантастичним, а джерела образності сягають барокової традиції та демонологічних мотивів Миколи Гоголя.
Макаронічна мова
Макаронічна мова — комічне змішування слів і форм різних мов у межах одного тексту, за якого рідна мова насичується перекрученими іншомовними словами або чужі слова граматично «одомашнюються» за законами рідної. Назва походить від макаронічної поезії доби Відродження, що жартівливо поєднувала латину з народними мовами. Макаронічна мова створює виразний комічний, пародійний чи сатиричний ефект, часто висміюючи бездумне мавпування чужого, манірність або мовну безграмотність. У художній літературі вона слугує засобом характеротворення — викриття персонажа, що безпідставно хизується чужомовними словами, відриваючись від рідного ґрунту. Макаронічна мова тісно пов'язана з варваризмами й пародією та вивчається стилістикою в аспекті комічного змішування мовних кодів.
Максима
Максима — різновид афоризму, стисле формулювання морального принципу, правила поведінки чи етичної норми, що має характер узагальненого життєвого припису. Максима вирізняється чіткістю думки, логічною завершеністю й настановчою спрямованістю: вона проголошує певний етичний закон як керівництво до дії. Жанр максими особливо розвинувся у французькій моралістичній традиції (Ларошфуко), де короткі, відточені судження про людську природу набули статусу самостійного літературного жанру. Максими можуть входити до складу художнього твору або існувати як окремі мініатюри філософсько-етичного змісту. Максима межує із сентенцією, афоризмом і моральною рефлексією та вивчається як явище на межі літератури, філософії та етики, що поєднує художню форму з дидактичним змістом.
Маленька людина
«Маленька людина» — літературний тип, що позначає соціально незначну, беззахисну, скривджену обставинами особистість низького суспільного становища — дрібного чиновника, ремісника, селянина, бідняка, — чия людська гідність зневажається, а доля складається трагічно. Тип утвердився в реалістичній літературі XIX ст., пройнятій демократичним, гуманістичним співчуттям до «принижених і скривджених»; автор захищає право «маленької людини» на увагу, співчуття й людяність. Класичне втілення типу — Акакій Акакійович Башмачкін із повісті Миколи Гоголя «Шинель». В українській літературі образи «маленьких людей» — скривдженого селянства, кріпаків, бідноти — з глибоким співчуттям змальовували Тарас Шевченко (образ покритки, наймички), Марко Вовчок («Народні оповідання»), а трагедію знедоленого селянина з разючою силою втілив Василь Стефаник у новелах «Камінний хрест», «Новина». Тип «маленької людини» протистоїть героїчному й вияскравлює соціальну проблематику.
Маргіналії
Маргіналії (з лат. margo — «край, поле») — написи, позначки, коментарі, малюнки чи глоси на полях рукопису або друкованої книги, зроблені переписувачем, редактором, власником чи читачем. Маргіналії поділяють на авторські, редакторські та читацькі (власницькі). Вони — безцінне джерело для історії книги, читання й рецепції: розкривають, як книгу сприймали, хто нею володів, які місця привертали увагу. Читацькі позначки-провенієнції допомагають реконструювати долю примірника й коло читачів. Маргінальні глоси в давніх рукописах фіксували тлумачення незрозумілих слів, унаслідок чого постали перші словники. Український книжник Іван Вишенський залишив полемічні маргіналії; численні власницькі й читацькі записи на стародруках досліджували книгознавці. У ширшому культурологічному сенсі «маргінальне» означає периферійне, «на полях» пануючого дискурсу — поняття, важливе для постколоніальної теорії.
Марксистська критика
Марксистська критика — напрям літературознавства, що розглядає літературу в зв'язку із суспільно-економічними відносинами, класовою боротьбою та ідеологією. Спираючись на вчення Карла Маркса про базис (спосіб виробництва) і надбудову (форми суспільної свідомості, зокрема мистецтво), марксистська критика досліджує соціальну зумовленість художньої творчості. Проте найпродуктивніші її версії уникають вульгарного «економічного детермінізму». Дьєрдь Лукач розробив теорію реалізму й «типового», Антоніо Ґрамші — поняття культурної гегемонії, Вальтер Беньямін — аналіз твору «в добу технічної відтворюваності», Теодор Адорно — критику «культурної індустрії», Фредрік Джеймсон — гасло «завжди історизуй». Террі Іґлтон популяризував марксистську теорію літератури. Слід відрізняти цю аналітичну традицію від догматичного «соціалістичного реалізму», нав'язаного радянським письменникам як обов'язковий метод.
Маска (літературна)
Маска (літературна) — умовний, вигаданий образ мовця, від імені якого автор веде оповідь чи ліричне висловлювання, свідомо не збігаючись із ним. Маска дає письменникові змогу говорити «чужим голосом» — іронічно дистанціюватися, приховати власне «я», випробувати інший світогляд, створити комічний, сатиричний чи стилізаторський ефект. Літературна маска споріднена з давньою театральною маскою й із поняттям «персони» (лат. persona — маска). Класичний приклад — образ пасічника Рудого Панька, вигаданого «видавця» «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Маска є основою рольової лірики, літературної містифікації, гетеронімії (Фернандо Пессоа творив під іменами вигаданих поетів-«гетеронімів»). В українській літературі яскраву комічно-сатиричну маску «сільського мудреця» плекав Остап Вишня; ліричні маски створювала поезія доби модернізму й «Бу-Ба-Бу».
Мелодрама
Мелодрама — драматичний жанр, у якому гострий, напружений сюжет із різким протиставленням добра і зла, чеснот і пороку супроводжується підкресленою емоційністю, зворушливими ситуаціями та моралізаторським пафосом. Мелодрама апелює насамперед до почуттів глядача, тяжіє до ефектних сценічних положень, несподіваних поворотів долі й щасливої (або підкреслено трагічної) розв'язки. Жанр сформувався у французькому театрі кінця XVIII — початку XIX століття. В українській драматургії й театрі мелодраматичні елементи органічно поєдналися з народною побутовою драмою: риси мелодрами наявні в популярних п'єсах українського театру корифеїв — Марка Кропивницького, Михайла Старицького («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), де гострий любовний конфлікт, пісенність і емоційна напруга захоплювали широку глядацьку аудиторію.
Мемуари
Мемуари (спогади) — документально-художній жанр, у якому автор оповідає про реальні події минулого, свідком чи учасником яких він був, про відомих людей та епоху, спираючись на власну пам'ять. Мемуари поєднують достовірність історичного свідчення з суб'єктивністю особистого погляду й художністю викладу; вони є важливим джерелом для історії та літературознавства. Світова традиція мемуаристики багата: «Сповідь» Жан-Жака Руссо, спогади багатьох письменників і державних діячів. В українській літературі визначні зразки жанру — «Щоденник» Олександра Довженка (на межі мемуарів і сповіді), спогади Юрія Смолича «Розповідь про неспокій» про літературне життя 1920-х, мемуари Докії Гуменної, Уласа Самчука («На білому коні»), а також численні свідчення про добу Розстріляного відродження та репресій.
Метапроза
Метапроза (метафікція) — тип художньої прози, що свідомо привертає увагу до власної вигаданості й до процесу свого творення, порушуючи ілюзію реальності («оголення прийому»). Метапроза розмірковує про природу літератури, роль автора й читача, межу між вимислом і дійсністю. Термін увів Вільям Ґесс (1970), а теорію розробили Патриція Во («Метафікція», 1984) та Лінда Гатчен («Нарцисична оповідь»). Прийоми метапрози — вставні коментарі автора, звертання до читача, «роман у романі», персонажі, які усвідомлюють свою літературну природу, розрив фабули, гра з жанровими конвенціями. Історичні попередники — «Дон Кіхот» Сервантеса й «Трістрам Шенді» Лоренса Стерна. Метапроза — характерна ознака постмодернізму. В українській літературі метафікційні стратегії втілили Юрій Андрухович, Юрій Іздрик («Воццек») та Сергій Жадан, а раніше — «химерна проза» 1970-х.
