19 термінів
Ідея
Ідея твору — головна думка, узагальнювальний висновок, авторське осмислення й оцінка зображених явищ, те заради чого створено твір; його ідейно-емоційна спрямованість. Якщо тема відповідає на питання «про що твір», то ідея — «що цим сказано, до чого закликає автор». Ідея не завжди сформульована прямо: здебільшого вона випливає з усього художнього цілого — із розвитку сюжету, долі персонажів, системи образів, авторських оцінок. Ідея нерозривно поєднана з темою: разом вони становлять ідейно-тематичну основу твору. Розрізняють ідею як об'єктивний зміст твору й авторську тенденцію (свідому настанову). Наприклад, ідея поеми Івана Франка «Мойсей» — незнищенність народу й віра в його майбутнє, велич провідника, що веде народ до свободи попри зневіру; ідея драми «Лісова пісня» — утвердження краси, любові й духовності над буденністю й корисливістю. Глибина, гуманістичність і художня переконливість ідеї визначають цінність літературного твору.
Ідилія
Ідилія — невеликий ліро-епічний твір, що змальовує безтурботне, гармонійне життя людини на лоні природи, здебільшого сільський, пастуший побут, ідеалізований спокій і злагоду. Жанр започаткував давньогрецький поет Феокріт своїми буколіками, а розвинув римлянин Вергілій в «Буколіках». Ідилія протиставляє мирну простоту сільського життя суєті й порокам міста. В українській літературі ідилічні мотиви органічно вписані в поезію Тараса Шевченка — образ гармонійного українського села («Садок вишневий коло хати», «І виріс я на чужині»), де сімейний спокій і краса природи постають утраченим раєм. Елементи ідилії наявні також у прозі Григорія Квітки-Основ'яненка та в пейзажній ліриці Максима Рильського й Володимира Сосюри.
Ідіома
Ідіома — різновид фразеологізму з найвищим ступенем семантичної злитості, значення якого абсолютно не виводиться зі значень складників і часто не піддається дослівному перекладу іншою мовою: «дати драла», «за царя Гороха», «пекти раків». Ідіоматичність — властивість вислову бути неподільним смисловим цілим, притаманна кожній мові й тісно пов'язана з її національною специфікою та образним мисленням народу. У художній літературі ідіоми надають мовленню автентичності, влучності, емоційної насиченості й національного колориту. Через свою неперекладність дослівно ідіоми становлять особливу трудність для перекладачів, які мусять шукати рівноцінні відповідники в цільовій мові. Ідіоми — центральний об'єкт фразеології та важливий предмет зіставного мовознавства й теорії перекладу.
Ідіостиль
Ідіостиль (індивідуальний стиль) — неповторна сукупність мовних та художніх засобів, прийомів і принципів, що вирізняє творчість окремого письменника й робить її впізнаваною. Ідіостиль виявляється у характерному доборі лексики, улюблених образах і тропах, особливостях синтаксису, ритму, композиції, тональності, у наскрізних темах і мотивах. Він є мовним «обличчям» митця, вираженням його світосприйняття, темпераменту й естетичних уподобань. Дослідження ідіостилю дозволяє встановити своєрідність творчої манери, а також слугує основою атрибуції текстів. Так, глибоко індивідуальні ідіостилі мають Тарас Шевченко, Павло Тичина, Василь Стефаник, Ліна Костенко. Ідіостиль — центральне поняття лінгвостилістики, поетики й теорії авторства, що поєднує мовознавчий та літературознавчий підходи до вивчення художнього тексту.
Ізборник (флорилегій)
Ізборник (флорилегій, з лат. florilegium — «збирання квітів») — рукописний збірник вибраних текстів, уривків, висловів і повчань різних авторів, укладений за тематичним чи іншим принципом; своєрідна антологія мудрості. Жанр був надзвичайно популярний у середньовічній книжності: із творів отців Церкви, філософів, повчальних оповідань укладали збірки для читання, освіти й морального напучення. Найдавніші датовані східнослов'янські ізборники — Ізборник Святослава 1073 року та Ізборник 1076 року, переписані для київського князя Святослава Ярославича; вони містять статті богословського, філософського, природничо-наукового та літературознавчого змісту (зокрема відому статтю «Про образи» — перший слов'янський трактат із поетики). Ізборники — цінне джерело з історії давньоукраїнської культури, освіченості й перекладного письменства. Дослідженням ізборників займалися Іван Франко, Володимир Перетц та історики давньої літератури.
Ізвод
Ізвод — у текстології давніх пам'яток різновид тексту, що склався внаслідок його побутування в певному місцевому чи національному середовищі й має характерні мовні (правописні, лексичні, фонетичні) особливості цього середовища. Термін уживають насамперед щодо церковнослов'янських текстів: розрізняють, зокрема, болгарський, сербський, руський (український, або києворуський) ізводи церковнослов'янської мови. Ізвод постає, коли переписувачі, копіюючи текст, несвідомо вносять у нього риси власної живої мови й місцевої писемної традиції. На відміну від редакції, що передбачає свідоме перероблення змісту, ізвод — це переважно мовно-правописна «редакція», зумовлена середовищем побутування. Вивчення ізводів важливе для історії мови й локалізації пам'яток. Руський ізвод церковнослов'янської мови, яким писали в Київській Русі, досліджували мовознавці-медієвісти, зокрема при вивченні мови літописів та богослужбових книг.
Імагологія
Імагологія — галузь порівняльного літературознавства, що вивчає образи «інших» народів і країн (гетерообрази) та власного народу (автообрази) у літературі й культурі, а також механізми творення національних стереотипів. Імагологія досліджує, як формуються, функціонують і закріплюються уявлення про «свого» й «чужого», аналізує етнічні образи, кліше, «місця пам'яті». Напрям сформувався в межах французької компаративістики (Жан-Марі Каре, Марюс-Франсуа Ґюйяр), а теоретично його розвинули Гуго Дизерінк та Джоеп Леерссен (співупорядник, разом із Манфредом Беллером, фундаментальної праці «Imagology», 2007). Імагологія тісно пов'язана з постколоніальною критикою та студіями національної ідентичності. В українському літературознавстві імагологічні дослідження образу України та «інших» у світовій літературі здійснив Дмитро Наливайко, автор праці «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI–XVIII ст.».
Імпресіонізм
Імпресіонізм у літературі — модерністська стильова течія кінця XIX — початку XX століття, що, за аналогією до однойменного живопису, прагнула передати безпосереднє, мінливе враження від дійсності, тонкі відтінки настрою, гру світла й барв, скороминущі порухи душі. Імпресіоністична проза відмовляється від розгорнутого сюжету на користь фрагмента, етюду, «настроєвої» замальовки; для неї характерні пленерність, ліризм, увага до чуттєвої деталі. В українській літературі імпресіонізм досяг світового рівня у творчості Михайла Коцюбинського — новели «Intermezzo», «Цвіт яблуні», повість «Тіні забутих предків» вражають тонкою нюансировкою вражень і психологічних станів. Імпресіоністична манера властива також новелам Марка Черемшини, ранній прозі Григорія Косинки та Миколи Хвильового з його «синім» ліричним письмом.
Інверсія
Інверсія — стилістична фігура, що полягає в порушенні звичайного, прямого порядку слів у реченні задля виразового наголошення певного слова чи надання мовленню урочистого, поетичного забарвлення. Переставлене на незвичну позицію слово (означення після означуваного, присудок перед підметом) потрапляє в сильну, акцентовану позицію й привертає увагу читача. Інверсія тісно пов'язана з ритмом та інтонацією вірша: у поезії вона нерідко зумовлена ще й вимогами метра й рими. Як засіб експресивного синтаксису інверсія надає вислову емоційності, піднесеності або архаїчної урочистості. Надмірне її вживання, проте, може ускладнити сприйняття тексту, тому майстерність полягає у виправданості кожного зміщення.
Ініціал (буквиця)
Ініціал (буквиця) — укрупнена, художньо оздоблена початкова літера тексту, розділу чи абзацу в рукописній або стародрукованій книзі. Ініціал виконував не лише декоративну, а й структурно-навігаційну функцію: позначав початок нового смислового блоку, полегшуючи орієнтацію в тексті (адже давні книги не мали абзацного членування та розділових знаків у сучасному розумінні). За характером оздоблення розрізняють ініціали орнаментальні (з рослинним, геометричним, «звіриним» плетивом), історизовані (із сюжетним зображенням усередині літери) та каліграфічні. Ініціали виконували яскравими фарбами й золотом, часто в тон із заставками. Мистецтво ініціала розквітло в середньовічній рукописній книзі; чудові зразки «тератологічного» (звіриного) орнаменту ініціалів має давньоруська книга. З появою друкарства ініціали відтворювали гравіруванням на дереві (ксилографією); ошатні ініціали прикрашали українські стародруки XVI–XVIII століть, зокрема лаврські видання.
