14 термінів
Гекзаметр
Гекзаметр — шестистопний дактилічний розмір античної метрики, основний вірш героїчного епосу. У класичній квантитативній формі гекзаметр складався з шести стоп, де кожен дактиль міг замінюватися спондеєм, а остання стопа була усіченою. Саме гекзаметром написані Гомерові «Іліада» й «Одіссея» та Вергілієва «Енеїда». У наголошувальних мовах античний гекзаметр відтворюють імітаційно — переважно шестистопним дактилем із дозволеними хореїчними замінами. Гекзаметр має розлогий, урочистий, епічно-плавний рух, тому його використовують у перекладах античної класики та в стилізаціях під високий епос. Українські перекладачі-класики доклали значних зусиль для відтворення гекзаметра рідною мовою.
Гендерні студії
Гендерні студії — міждисциплінарна галузь, що вивчає ґендер — соціокультурний конструкт статі — на противагу біологічній статі. У літературознавстві ґендерні студії, розвинувши доробок феміністичної критики, аналізують, як тексти конструюють, закріплюють або підважують уявлення про «чоловіче» й «жіноче», як формується ґендерна ідентичність. Теоретичне підґрунтя дала праця Джудіт Батлер «Ґендерний клопіт» (1990) з концепцією ґендеру як «перформативу» — не сутності, а повторюваної практики. Гендерні студії охоплюють також дослідження маскулінності та квір-теорію, що вивчає нонконформні форми ідентичності й сексуальності (Ів Кософскі Седжвік, «Епістемологія шафи»). Напрям пов'язаний із постструктуралізмом і культурними студіями. В українському літературознавстві ґендерні підходи розвивають Віра Агеєва, Тамара Гундорова та Соломія Павличко, переосмислюючи ґендерні аспекти національної літературної традиції.
Генологія
Генологія — розділ теорії літератури, що вивчає літературні роди, види й жанри: їхню природу, ознаки, систему, історичне походження та еволюцію. Термін увів французький учений Поль ван Тіґем (1930-ті рр.). Основи класифікації родів (епос, лірика, драма) закладені ще Аристотелем і Платоном за принципом способу зображення; Ґеорг Геґель дав філософське обґрунтування тріади родів. Генологія досліджує, як формуються жанрові канони, як жанри взаємодіють, дифузують і трансформуються, чому одні жанри згасають, а інші постають. Важливий внесок у теорію жанру зробили Михайло Бахтін (жанр як «пам'ять» літератури, теорія роману й мовленнєвих жанрів), Нортроп Фрай і Цветан Тодоров. Проблеми генології розробляли в українському літературознавстві Олександр Білецький та автори академічних теорій літератури; жанрові трансформації — предмет постійної уваги сучасної поетики.
Герменевтика
Герменевтика — теорія і мистецтво тлумачення текстів, а в ширшому філософському сенсі — вчення про розуміння як спосіб буття людини. Зародившись як методика тлумачення Святого Письма й античних авторів, герменевтика стала загальною теорією інтерпретації завдяки Фрідріху Шлеєрмахеру та Вільгельму Дільтею. Мартін Гайдеґґер надав їй онтологічного виміру, а Ганс-Ґеорг Ґадамер у праці «Істина і метод» (1960) переосмислив концепцію «герменевтичного кола» (розуміння цілого через частину й частини через ціле), «злиття горизонтів» тексту й читача та ролі традиції. Поль Рікер поєднав герменевтику з феноменологією та психоаналізом. У літературознавстві герменевтика обґрунтовує принципи інтерпретації художнього твору, наголошуючи на діалогічності розуміння й історичності будь-якого прочитання.
Герой (літературний)
Герой (літературний) — центральний персонаж художнього твору, дійова особа, наділена значущістю в розвитку сюжету й вираженні авторської концепції. У широкому сенсі «герой» — синонім головного персонажа незалежно від його моральних якостей; у вужчому, оцінному сенсі — це носій позитивного начала, зразок мужності, шляхетності, самопожертви (героїчний характер). Історично тип героя змінювався: епічний богатир і трагічний герой античності, лицар середньовіччя, «природна людина» просвітництва, романтичний бунтар, «зайва людина» й «маленька людина» реалізму, рефлексуючий інтелігент та антигерой модернізму. Тип героя віддзеркалює ідеали доби. Героїчні характери української літератури — Захар Беркут Івана Франка, безіменний борець-невольник у поезії Тараса Шевченка, повсталі персонажі драм Лесі Українки; трагічну «пропащу силу» втілює Чіпка Панаса Мирного.
Гімн
Гімн — урочистий ліричний вірш програмного, величального характеру, що прославляє батьківщину, свободу, високі ідеали, божество чи спільноту й нерідко призначений для колективного виконання. Жанр походить від давніх релігійних піснеспівів (гомерівські гімни, біблійні псалми); згодом набув світського, патріотичного змісту. Гімн вирізняється піднесеною лексикою, закличною інтонацією, чіткою строфічною будовою. В українській літературі програмним гімном став вірш Івана Франка «Гімн» («Вічний революціонер»), покладений на музику Миколою Лисенком. Функцію національного гімну виконує «Ще не вмерла України...» на слова Павла Чубинського й музику Михайла Вербицького. Гімнічні інтонації звучать також у ранній поезії Павла Тичини (збірка «Сонячні кларнети»).
Гіпербола
Гіпербола — троп художнього перебільшення розмірів, сили, кількості чи значення предмета або явища задля посилення враження та емоційної виразності («ріки крові», «сто років чекати», «море сліз»). Гіпербола не претендує на буквальну достовірність: її мета — вразити уяву, підкреслити виняткову міру ознаки, надати образові масштабності або пафосу. Вона широко представлена у фольклорі (билинний богатир), у сатирі, де слугує засобом викриття, та в романтичній ліриці з її тяжінням до гранично сильних почуттів. Протилежним тропом є літота — художнє применшення. Гіпербола може поєднуватися з метафорою й порівнянням, утворюючи складні гіперболічні образи в поетичному та прозовому мовленні.
Глоса
Глоса (з грец. glossa — «мова, слово») — пояснення незрозумілого чи рідковживаного слова (застарілого, іншомовного, діалектного) у тексті рукопису чи стародруку, вписане на полях (маргінальна глоса) або між рядками (інтерлінеарна глоса). Глоси робили переписувачі, редактори чи читачі, тлумачачи «темні» місця тексту. Історично глоси відіграли важливу роль у становленні лексикографії: зібрані разом, вони утворили перші словнички-глосарії, а згодом — тлумачні та перекладні словники. У давньоукраїнській та церковнослов'янській книжності глоси часто пояснювали грецизми або застарілі слова живою тогочасною мовою, тому вони є цінним джерелом з історії мови. Дослідження глос допомагає реконструювати рівень освіченості й мовну свідомість книжників. Спеціальний розділ — глосологія; сукупність глос до тексту називають глосарієм. Глоси до давніх пам'яток вивчали історики української мови в межах палеографії та текстології.
Голосіння
Голосіння — імпровізаційний похоронний плач, один із найархаїчніших жанрів обрядового фольклору, у якому виражають скорботу за померлим. Голосіння виконувала переважно жінка (мати, вдова, дочка) або спеціально запрошена плакальниця; текст поєднував риторичні звертання до небіжчика, докори долі, вихваляння його чеснот і опис родинного горя. Стиль голосінь позначений вигуками, повторами, паралелізмами й характерною наспівною інтонацією. Крім похоронних, побутували рекрутські та весільні голосіння (як прощання з дівуванням). Класичний збірник — «Похоронні голосіння» Володимира Гнатюка (1912); їх досліджував також Іларіон Свєнціцький. Поетику голосінь досліджувала Ольга Франко, а їхній вплив помітний у народнопісенних плачах Шевченкового «Кобзаря».
Готична література
Готична література — течія передромантизму й романтизму (кінець XVIII — XIX ст.), що культивувала атмосферу таємничості, жаху, надприродного, зображувала похмурі середньовічні замки, руїни, привидів, фатальні пристрасті й злочини. Готика апелювала до ірраціонального, до емоцій страху й піднесеного жаху, протиставляючи їх раціоналізмові Просвітництва. Основоположником жанру вважають Гораса Волпола («Замок Отранто»); класичні зразки — «Франкенштейн» Мері Шеллі, «Дракула» Брема Стокера, новели Едгара Аллана По. Готична поетика — таємниче, фантастичне, демонологічне, гра зі страхом — відлунює в романтичних баладах Тараса Шевченка («Причинна», «Утоплена»), у демонологічних мотивах прози Миколи Гоголя («Вій», «Страшна помста»), що спираються на українську народну міфологію, а також у новітній містичній прозі.
