Голосіння

Голосіння — імпровізаційний похоронний плач, один із найархаїчніших жанрів обрядового фольклору, у якому виражають скорботу за померлим. Голосіння виконувала переважно жінка (мати, вдова, дочка) або спеціально запрошена плакальниця; текст поєднував риторичні звертання до небіжчика, докори долі, вихваляння його чеснот і опис родинного горя. Стиль голосінь позначений вигуками, повторами, паралелізмами й характерною наспівною інтонацією. Крім похоронних, побутували рекрутські та весільні голосіння (як прощання з дівуванням). Класичний збірник — «Похоронні голосіння» Володимира Гнатюка (1912); їх досліджував також Іларіон Свєнціцький. Поетику голосінь досліджувала Ольга Франко, а їхній вплив помітний у народнопісенних плачах Шевченкового «Кобзаря».