38 термінів
Сарказм
Сарказм — вищий ступінь іронії, їдка, викривальна насмішка, сповнена гніву, презирства чи гіркоти, що не приховує, а загострює своє негативне оцінне спрямування. Якщо тонка іронія лише натякає на протилежний смисл, то сарказм відкрито таврує, поєднуючи гостроту думки з нищівною емоційною силою. Сарказм є характерним засобом соціальної сатири, інвективи та памфлета, спрямованих проти суспільних вад, лицемірства чи несправедливості. В українській літературі саркастичний пафос звучить у викривальних творах Тараса Шевченка та Івана Франка. На відміну від добродушного гумору, сарказм безжальний і болючий; він передбачає моральну позицію автора, який засуджує зображуване з висоти власного ідеалу.
Секстина
Секстина — складна тверда форма з шести шестирядкових строф і завершального тривірша (envoi), у якій замість рими діє система повторення тих самих шести кінцевих слів у суворо визначеному порядку, за схемою, яку латиною називають retrogradatio cruciata (пари рядків 6–1, 5–2, 4–3). Винахідником секстини вважають провансальського трубадура Арнаута Даніеля (бл. 1200), а вдосконалили її поети італійського Відродження. Форма ґрунтується не на співзвуччі, а на «перекочуванні» ключових слів, які, повертаючись у нових контекстах, набувають щоразу іншого смислового відтінку. Секстина вимагає надзвичайної версифікаційної дисципліни й вважається однією з найвитонченіших твердих форм європейської поезії, привабливою для майстрів складної техніки.
Семіотика
Семіотика — наука про знаки та знакові системи, що вивчає способи творення, передачі й тлумачення значень у мові, літературі, мистецтві та культурі загалом. Дві традиції заклали її основу: семіологія Фердинанда де Соссюра (знак як єдність означника й означуваного) та семіотика Чарлза Сандерса Пірса з тріадою знаків — ікона, індекс, символ. У межах семіотики розрізняють синтактику (відношення між знаками), семантику (відношення знака до значення) й прагматику (відношення знака до інтерпретатора). Літературна семіотика розглядає художній твір як складну багаторівневу знакову структуру. Визначний внесок зробили Юрій Лотман та Тартуська школа (поняття «вторинних моделюючих систем», семіосфери), Умберто Еко («Роль читача», «Відсутня структура») й Ролан Барт. Семіотика тісно пов'язана зі структуралізмом і наратологією.
Сентенція
Сентенція — короткий вислів повчального, морально-філософського змісту, що в узагальненій формі виражає життєве правило, етичну настанову чи глибоку думку про людину й світ. Сентенція близька до афоризму, проте вирізняється виразним дидактичним, повчальним спрямуванням: вона не лише констатує істину, а й непрямо закликає її дотримуватися. Сентенції часто вплітають у художній текст як авторські узагальнення, репліки персонажів-мудреців або підсумкові моралі, надаючи творові філософської глибини та повчальності. Особливо характерні сентенції для дидактичної літератури, байки, притчі, барокової книжної поезії. Сентенція межує з максимою, афоризмом і мораллю та вивчається стилістикою й теорією літератури в аспекті співвідношення образного й узагальнено-повчального начал у художньому творі.
Сентименталізм
Сентименталізм — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що на противагу раціоналізмові класицизму проголосив культ почуття, чутливості серця, природної доброти людини та цінність простого життя «маленької людини». Сентименталісти зображували інтимні переживання, зворушливі долі, ідилію сільського побуту, звертали увагу на внутрішній світ звичайних людей. Назва походить від роману Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож»; яскраві зразки — «Страждання молодого Вертера» Ґете, проза Жан-Жака Руссо. В українській літературі основоположником сентименталізму став Григорій Квітка-Основ'яненко: його повість «Маруся» вперше показала високу духовну красу й трагічну долю простої селянської дівчини, утвердивши цінність народного характеру й живої української мови в «серйозній» прозі.
Силабічне віршування
Силабічне віршування — система, у якій ритм ґрунтується на рівній кількості складів у рядках незалежно від розташування наголосів, зазвичай із постійною цезурою та римою наприкінці. Силабіка природна для мов зі сталим наголосом (польська, французька), а в українській поезії панувала в добу Бароко (XVII–XVIII ст.): нею писали Мелетій Смотрицький, Лазар Баранович, Григорій Сковорода. Типовий український силабічний вірш — тринадцятискладник із цезурою після сьомого складу. З утвердженням силабо-тоніки в XIX столітті силабіка відійшла на периферію, проте лишила помітний слід у книжній поезії та духовних піснях української барокової традиції.
Силабо-тонічне віршування
Силабо-тонічне віршування — система, у якій ритм будується на впорядкованому чергуванні наголошених і ненаголошених складів, тобто враховує водночас і кількість складів, і місце наголосу. Ця система є основною для сучасної української поезії; її підвалини заклала «Енеїда» Івана Котляревського, а розвинули Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, неокласики. Одиницею виміру є стопа, а розмір визначається типом стопи й кількістю її повторів (чотиристопний ямб, тристопний амфібрахій тощо). Силабо-тоніка поєднала складолічильний принцип силабіки з наголосовою організацією тоніки, давши гнучку й водночас точну ритмічну структуру, придатну для лірики, епосу та драматичного вірша.
Символ
Символ — багатозначний образ, що виражає ідею чи комплекс уявлень через конкретний предмет, зберігаючи водночас власне пряме значення й невичерпний спектр переносних. На відміну від алегорії з її однозначним прочитанням, символ принципово багатозначний і не піддається остаточному раціональному розшифруванню: калина, тополя, дорога, сад в українській поезії несуть широке коло культурних, емоційних та філософських смислів. Символ є ключовою категорією естетики символізму, який проголосив натяк і сугестію основою мистецтва. Образ стає символом тоді, коли його конкретне значення проростає узагальненим, коли за предметом прозирає ідея. Символіка — важливий рівень аналізу художнього тексту, надто в поезії модернізму.
Символізм
Символізм — перший і найвпливовіший напрям модернізму, що виник у французькій поезії 1880-х років і проголосив символ основним засобом художнього пізнання: за видимими явищами символісти прагнули вловити приховану, вищу духовну реальність, невимовне, таємниче. Їхня поетика тяжіє до музичності вірша, сугестії, натяку, багатозначності образу. Основоположники — Поль Верлен, Артюр Рембо, Стефан Малларме; у драмі — Моріс Метерлінк. В українській літературі символізм розвивали Микола Вороний, Олександр Олесь, поети «Молодої музи» та «Української хати», а найяскравіше — ранній Павло Тичина, чия збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала вершиною українського символізму, поєднавши музичність, космічну образність і національне почуття у феномені, який критики назвали «кларнетизмом».
Симплока
Симплока — складна стилістична фігура повтору, що поєднує анафору й епіфору: суміжні відрізки мовлення мають однакові початки й однакові закінчення, тоді як середина щоразу змінюється. Симплока створює подвійне обрамлення вислову, надаючи йому виразної ритмічної симетрії та підсиленої емоційної наполегливості. Завдяки одночасному повторенню зачинів і кінцівок вона особливо ефектна в ораторському мовленні, народній пісні, замовляннях та ліриці заклинального типу, де ритмізоване нагнітання посилює переконливість чи магічну дію слова. Симплока належить до фігур експресивного синтаксису й демонструє, як засоби повтору можуть комбінуватися, утворюючи складніші структури ритміко-синтаксичної організації художнього тексту.
