Силабічне віршування

Силабічне віршування — система, у якій ритм ґрунтується на рівній кількості складів у рядках незалежно від розташування наголосів, зазвичай із постійною цезурою та римою наприкінці. Силабіка природна для мов зі сталим наголосом (польська, французька), а в українській поезії панувала в добу Бароко (XVII–XVIII ст.): нею писали Мелетій Смотрицький, Лазар Баранович, Григорій Сковорода. Типовий український силабічний вірш — тринадцятискладник із цезурою після сьомого складу. З утвердженням силабо-тоніки в XIX столітті силабіка відійшла на периферію, проте лишила помітний слід у книжній поезії та духовних піснях української барокової традиції.