21 термін
Наратологія
Наратологія — теорія оповіді (наративу), що вивчає структуру, рівні та засоби художнього викладу подій. Постала на структуралістському ґрунті наприкінці 1960-х; термін увів Цветан Тодоров. Наратологія розрізняє історію (fabula — послідовність подій) і дискурс (siuzhet — спосіб їх викладу), досліджує наратора, точку зору (фокалізацію), нараційні рівні, час оповіді (порядок, тривалість, частоту). Класичну модель розробив Жерар Женетт у праці «Оповідний дискурс» (1972), увівши поняття фокалізації, аналепсису (ретроспекції) та пролепсису (передбачення). Значний внесок зробили також Ролан Барт, А.-Ж. Ґреймас, Мике Баль, Франц Штанцель. Постання «посткласичної наратології» розширило її на когнітивні, феміністичні та трансмедійні студії. Наратологічний інструментарій — незамінний для аналізу прозової композиції.
Наратор (оповідач)
Наратор (оповідач) — суб'єкт викладу подій у епічному творі, той, хто розповідає історію; це художня категорія, яку слід відрізняти від реального автора. Наратор може бути всезнаючим (аукторіальним), який знає все про героїв, їхні думки й майбутнє, або персонажем-учасником подій (оповідь від першої особи), чи стороннім спостерігачем. Тип наратора визначає ракурс зображення, ступінь об'єктивності й довіри читача. Всезнаюча оповідь характерна для класичного реалістичного роману (Панас Мирний, Лев Толстой); оповідь від першої особи, що надає інтимності й обмежує погляд свідомістю героя, властива, наприклад, кіноповісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка. Особливий тип — народний оповідач-стилізатор у прозі Марка Вовчка чи Григорія Квітки-Основ'яненка, чия мова відтворює живе народне мовлення. Постать наратора — ключова категорія наратології, науки про оповідь.
Нарис
Нарис — художньо-публіцистичний жанр на межі літератури й журналістики, що дає оперативне, документально достовірне зображення реальних подій, людей, суспільних явищ, поєднуючи фактичність із художньою образністю та авторською оцінкою. Розрізняють нарис портретний (про людину), проблемний (про суспільне питання) і подорожній (враження від мандрівки). Нарис вимагає точності факту й водночас виразності художнього узагальнення. У світовій традиції жанр представлений подорожніми й соціальними нарисами багатьох письменників. В українській літературі нарис плідно розвивали Іван Франко (соціальні нариси про життя робітників Борислава), Михайло Коцюбинський (подорожні нариси), Юрій Яновський, Олесь Гончар; жанр був важливим у публіцистиці, що документувала суспільне життя й людські долі.
Народна балада
Народна балада — ліро-епічна пісня з драматично напруженим сюжетом, у центрі якої — трагічна родинна чи любовна подія: зрада, отруєння, загибель, перетворення людини на рослину чи птаха. Баладі властиві діалогічність, фрагментарність оповіді, фантастика метаморфоз та фатальна розв'язка. Класичні українські балади — «Ой не ходи, Грицю», «Лимерівна», «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси» (невістка, залякана свекрухою, перетворюється на тополю). Український баладний фонд зібрав Осип Роздольський, а фундаментальне видання «Балади» (1987) підготував Олексій Дей. Народна балада живила літературну: її сюжети переспівували Тарас Шевченко («Причинна», «Тополя»), Левко Боровиковський, Степан Руданський; жанр вплинув на романтичну баладу Європи.
Народна драма
Народна драма — рід усної народної творчості, що поєднує слово, дію, спів, танець, костюм і гру перед глядачем; синкретичне видовище, укорінене в обрядах. До народної драми належать обрядові ігри та дійства (весілля як драматизоване дійство, «Коза», «Маланка», водіння куста), а також власне народні п'єси, що побутували в усній традиції: «Цар Максиміліан», «Лодка» («Човен»), сатиричні інтермедії. Особливе місце посідає вертеп — народний ляльковий театр різдвяної тематики. Народна драма характеризується імпровізаційністю, типовими масками-персонажами, поєднанням сакрального й комічного. Вона стала одним із джерел професійного українського театру — від шкільної драми та інтермедій Києво-Могилянської академії до «театру корифеїв» Марка Кропивницького й Івана Карпенка-Карого. Українську народну драму досліджували Володимир Гнатюк, Микола Возняк та Йосип Федас.
Народна казка
Народна казка — прозовий фольклорний жанр з установкою на вигадку, побудований на усталених сюжетах, образах і формулах. Розрізняють казки про тварин, чарівні (героїчно-фантастичні) та соціально-побутові. Композиція казки має традиційний зачин («Був собі…»), триразові повтори, магічні числа (три, сім), кінцівку («…і я там був, мед-вино пив»). Морфологію чарівної казки описав Володимир Пропп у праці «Морфологія казки» (1928), виокремивши сталі функції дійових осіб. Український казковий епос збирали Іван Рудченко, Борис Грінченко, Павло Чубинський; літературну обробку створили Іван Франко («Коли ще звірі говорили») та Наталена Королева. Класичні українські казки — «Котигорошко», «Про правду і кривду», «Кирило Кожум'яка».
Народна лірична пісня
Народна лірична пісня — необрядова пісня, що виражає почуття, настрої й переживання людини поза зв'язком із конкретним ритуалом. За тематикою розрізняють пісні про кохання (найчисленніша група), родинно-побутові, соціально-побутові (козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, наймитські). Ліричній пісні властиві багата символіка (калина, барвінок, явір, зозуля, сокіл), психологічний паралелізм, пестливі форми, наспівність. Українська народна лірика вражає мелодійністю й глибиною почуття; її високо цінували європейські митці. Одну з перших наукових збірок уклав Михайло Максимович (1827), а фундаментальні дослідження здійснили Філарет Колесса та Климент Квітка. Ліричну пісню обробляли Микола Лисенко й Кирило Стеценко; вона стала джерелом образності для Тараса Шевченка, Марка Вовчка та всієї нової української літератури.
Народний анекдот
Народний анекдот — короткий усний гумористичний чи сатиричний твір із дотепною, несподіваною кінцівкою (пуантом), у якому висміюють людські вади, соціальні типи чи побутові ситуації. На відміну від казки, анекдот тяжіє до правдоподібності побутового тла, а комізм зосереджено в парадоксальній розв'язці. Українська традиція витворила галерею комічних типів: хитрий мужик, дурний пан, скупий, ледар, брехун, лукавий піп. Анекдот споріднений із гумористичною казкою, бувальщиною та жартом. Багатий корпус українських анекдотів і жартів зібрав Володимир Гнатюк у виданні «Галицько-руські анекдоти» (1899). Народна сміхова стихія анекдоту живила «Енеїду» Івана Котляревського, гуморески Степана Руданського («співомовки») та фейлетони Остапа Вишні.
Наскрізна дія
Наскрізна дія — єдина внутрішня лінія розвитку, що пронизує весь драматичний (чи епічний) твір від початку до кінця, спрямовує вчинки й прагнення головних персонажів до єдиної мети й забезпечує цілісність, послідовність та ідейну єдність дії. Поняття наскрізної дії ґрунтовно розробив реформатор театру Костянтин Станіславський, а в українському театрі його творчо застосовував видатний режисер Лесь Курбас у театрі «Березіль». Наскрізна дія об'єднує окремі епізоди й сцени в цілеспрямований рух до кульмінації та розв'язки, розкриваючи головну ідею твору. Їй може протистояти контрдія — лінія сил, що перешкоджають досягненню мети. Чітко вибудувана наскрізна дія є ознакою досконалої драматургічної композиції, адже вона надає творові внутрішньої логіки, напруги й спрямованості, підпорядковуючи всі елементи структури єдиному художньому задумові.
Наскрізний образ
Наскрізний образ — образ, що повторюється впродовж усього твору (або циклу, усієї творчості автора), набуваючи символічного узагальнювального значення й скріплюючи художню цілісність. Наскрізний образ споріднений із поняттям лейтмотиву (з музики) — повторюваного мотиву, що супроводжує певну тему, персонажа чи ідею. Проходячи через текст, такий образ поступово нарощує смисл, обростає асоціаціями й стає ключем до розуміння авторського задуму. Наскрізними є образ саду, дороги, дому, вишневого саду в літературі; образ степу в українській традиції. Так, наскрізний образ калини символізує Україну, дівочу красу й пам'ять роду; образ слова-зброї проходить через усю творчість Тараса Шевченка та Лесі Українки. Наскрізний образ Дніпра єднає простір «Кобзаря», а образ каменя-долі — драматичну поему Лесі Українки «Одержима».
