14 термінів
ВАПЛІТЕ
ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) — літературна організація, що діяла в Харкові у 1926–1928 роках і об'єднала найталановитіших українських письменників доби відродження навколо ідеї високопрофесійної, європейськи зорієнтованої національної літератури. Ідейним лідером був Микола Хвильовий, а членами — Павло Тичина, Микола Куліш, Юрій Яновський, Микола Бажан, Олесь Досвітній, Аркадій Любченко та інші. ВАПЛІТЕ протистояла масовізму й провінційності, обстоювала якість, майстерність, орієнтацію на «психологічну Європу» (гасло Хвильового «дайош Європу!»). Через ідеологічний тиск і звинувачення в «націоналізмі» організацію змусили саморозпуститися 1928 року. ВАПЛІТЕ стала символом боротьби української культури за творчу свободу й національну гідність, а більшість її членів згодом знищили в добу Розстріляного відродження.
Варваризм
Варваризм — іншомовне слово або зворот, що не засвоєні мовою повністю й зберігають чужорідне звучання, а іноді й іншомовне написання: «alma mater», «tête-à-tête», «о'кей». Варваризми стоять на периферії лексики, підкреслено виказуючи своє чужомовне походження. У художній літературі вони виконують кілька функцій: відтворюють національний колорит зображуваного середовища, характеризують персонажа-іноземця або особу, схильну до вживання модних чужих слів, створюють іронічний чи сатиричний ефект. Нагромадження варваризмів у мові героя часто слугує засобом його викриття як манірного або відірваного від рідного ґрунту. Варваризми межують із екзотизмами й запозиченнями та є важливим предметом стилістики й культури мови, що застерігає від невиправданого захаращення мовлення чужими словами.
Варіант (фольклорний)
Варіант — одна з рівноправних форм побутування фольклорного твору, що відрізняється від інших форм окремими деталями тексту, сюжету, композиції чи мелодії при збереженні спільної основи. Варіативність — фундаментальна ознака фольклору, зумовлена усним характером його передачі: кожне виконання є одночасно відтворенням і творенням. Сукупність варіантів одного твору утворює його «текстову родину». Поняття варіанта відрізняє фольклорний твір від літературного, який має усталений авторський текст. Дослідження варіантів (варіантознавство) дає змогу реконструювати найдавнішу форму твору та простежити його історичну еволюцію. Методологію запису й систематизації варіантів розробляли Володимир Гнатюк і Філарет Колесса; на матеріалі варіантів українських балад працював Олексій Дей.
Верлібр
Верлібр (вільний вірш) — тип віршування, що відмовляється від сталого метра, рими та рівноскладовості, будуючи ритм на синтаксичному й інтонаційному паралелізмі, повторах, паузах та графічному членуванні на рядки. Верлібр не є прозою: його впорядкованість тримається на членуванні мовленнєвого потоку та на смисловому наголошуванні, а не на метричній схемі. Класичний зразок — «Листя трави» Волта Уїтмена; в українській поезії до вільного вірша зверталися Іван Франко, згодом активно — поети другої половини XX століття та сучасності. Верлібр надає авторові максимальної інтонаційної свободи, водночас вимагаючи особливо точного відчуття ритму й слова.
Вертеп
Вертеп — український народний ляльковий театр різдвяної тематики, що постав у XVII–XVIII ст. у середовищі мандрівних дяків та студентів Києво-Могилянської академії. Вертепна скринька мала два поверхи: на верхньому розігрували релігійну драму про народження Христа, царя Ірода й побиття немовлят, на нижньому — світську, комедійну частину з народними типами (Запорожець, Дід і Баба, Циган, Москаль, Жид, Піп). Вертеп поєднував сакральне й сміхове, книжну драму й фольклорну стихію. Тексти вертепу досліджували Іван Франко, Микола Петров та Йосип Федас. Вертепна традиція, перервана за радянських часів, активно відроджується від 1990-х. Вертепна драматургія вплинула на становлення української драми — від інтермедій до «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя й театру Леся Курбаса.
Весільна пісня
Весільна пісня — обрядова пісня родинного циклу, що супроводжує кожен етап традиційного українського весілля — сватання, заручини, коровай, розплітання коси, від'їзд до вінця, посад. Українське весілля — це своєрідна народна драма з розподілом «ролей» (молода, молодий, дружки, бояри, свашки), а весільні пісні виконують драматургічну функцію, коментуючи дію й розкриваючи переживання молодої. Домінують мотиви прощання дівчини з рідним домом і дівоцтвом, символіка калини, барвінку, короваю. Класичний опис українського весілля з піснями подав Хведір Вовк, а тексти зібрав Павло Чубинський у «Трудах етнографічно-статистичної експедиції» (1872–1878). Весільна поетика позначилася на «Наталці Полтавці» Івана Котляревського.
Веснянка
Веснянка (гаївка, гагілка) — обрядова пісня весняного циклу, якою громада закликала весну, тепло й пробудження природи. Веснянки виконувала переважно молодь — дівчата водили хороводи біля церкви чи на леваді, поєднуючи спів із ритмізованими рухами, іграми та інсценівками («Кривий танець», «Мак», «Просо»). У піснях відлунюють хліборобські й любовні мотиви, магія родючості. Жанр належить до найдавніших пластів слов'янського фольклору. Веснянки надихали професійних митців: Микола Лисенко створив хорові обробки веснянок, а образ веснянки-заклику став наскрізним у поезії Лесі Українки та Павла Тичини (цикл «Енгармонійне», збірка «Сонячні кларнети»). Веснянки збирали Володимир Гнатюк і Філарет Колесса.
Відкритий фінал
Відкритий фінал — тип завершення твору, за якого сюжетний конфлікт не отримує остаточного, однозначного розв'язання, а дальша доля героїв чи наслідки подій лишаються невизначеними, відкритими для читацького домислу й тлумачення. Відкритий фінал відмовляється від традиційної замкнутої розв'язки, спонукаючи читача до співтворчості, роздумів, самостійного осмислення порушених проблем. Цей прийом активно застосовує модерна й новітня література, для якої характерні відмова від готових відповідей, увага до складності й незавершеності буття. Відкритий фінал може виражати ідею невичерпності життя, тривання конфлікту, багатоваріантності людської долі. На відміну від однозначної щасливої чи трагічної розв'язки класичних жанрів, відкритий фінал лишає простір для інтерпретації, посилює філософську багатозначність твору й активізує читача як учасника творення сенсу художнього тексту.
Вірш у прозі
Вірш у прозі (поезія в прозі) — ліричний жанр проміжної, синтетичної природи: за зовнішньою формою це прозовий текст, не поділений на віршові рядки й позбавлений рими та регулярного метра, але за змістом і настроєм — це лірика з властивою їй емоційною згущеністю, образністю, музичністю мови й медитативністю. Жанр утвердив французький поет Шарль Бодлер («Паризький сплін. Маленькі поеми в прозі»), а розвивали Артюр Рембо, Іван Тургенєв («Вірші в прозі»). Ця форма дозволяє поєднати свободу прози з ліричною напругою поезії. В українській літературі до вірша в прозі зверталися Василь Стефаник (його стислі, драматичні мініатюри близькі до цього жанру), Марко Черемшина, а також письменники-модерністи початку XX століття, які прагнули оновити засоби ліричного вислову й передати найтонші порухи душі.
Віршування
Віршування (версифікація) — система організації художнього мовлення за принципом ритмічної сумірності рядків, що відрізняє вірш від прози. Українське віршування пройшло шлях від народнопісенної та думової традиції через силабіку барокової доби (Величковський, Сковорода) до силабо-тоніки, підвалини якої заклала «Енеїда» Івана Котляревського, а розвинув Тарас Шевченко, і далі до тонічних та вільних форм XX століття (Тичина, Антонич, Бажан). Наука про віршування — віршознавство (просодія) — вивчає метр, ритм, риму, строфіку та інтонаційно-синтаксичний лад. Тип віршування визначається тим, які саме мовні одиниці лічать для створення ритму: склади, наголоси чи їхнє поєднання.
