Теорія й критика
Структуралізм
Структуралізм — напрям у гуманітарних науках XX ст., що розглядає культурні явища як знакові системи, побудовані за певними внутрішніми законами (структурами). Методологічним підґрунтям стала лінгвістика Фердинанда де Соссюра з розрізненням мови (langue) і мовлення (parole), знака як єдності означника й означуваного, синхронії та діахронії. У літературознавстві структуралізм прагне описати «граматику» тексту — систему опозицій та інваріантних відношень, що породжують значення. Ключові постаті: Клод Леві-Строс (структурна антропологія міфу), Роман Якобсон (поетична функція мови), Ролан Барт раннього періоду, Цветан Тодоров, А.-Ж. Ґреймас (семантика наративу). Структуралізм заклав основи наратології та семіотики, але згодом був підданий критиці постструктуралізмом за ігнорування історії, суб'єкта й контексту.
Відео
Порівняй «Структуралізм» з іншим терміном
Значення, витоки та відмінність — поруч, пліч-о-пліч.
Відмінність
Напрям і його ревізія. Структуралізм (1960-ті) шукає стійкі, ОБ'ЄКТИВНІ структури та замкнені системи значення, вірить у науковість опису «граматики» культури. Постструктуралізм (від кінця 1960-х) НАГОЛОШУЄ на нестабільності, множинності й безкінечній «грі» значень, залежності знака від контексту та влади, розчиняючи централізований суб'єкт і завершену структуру (Дерида, Фуко, пізній Барт). Перший будує систему, другий показує її межі й розриви.
