9 термінів
Байка
Байка — невеликий алегоричний твір повчального змісту, здебільшого віршований, у якому дійовими особами виступають тварини, рослини чи речі, що уособлюють людські риси й вади; завершується байка мораллю — стислим формулюванням висновку. Жанр сягає давньогрецького напівлегендарного Езопа, а класичну віршовану форму йому надали Жан де Лафонтен у Франції та Іван Крилов. В українській літературі байку розвивали Григорій Сковорода («Байки харківські» — прозові), Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка («Ведмежий суд», «Рибалка»), а особливо Леонід Глібов, чиї байки («Щука», «Вовк та Ягня», «Лебідь, Щука і Рак») стали хрестоматійними й досі актуальні своєю сатирою на несправедливість і суспільні вади.
Балада
Балада — невеликий ліро-епічний твір із напруженим драматичним сюжетом фантастичного, історичного чи героїчного змісту, у якому подієва канва поєднується з емоційною схвильованістю й часто трагічною розв'язкою. Жанр походить від народної пісні-балади; літературну баладу утвердили романтики, які цінували в ній таємничість, зв'язок із фольклором і потойбічним. Класичні зразки — «Лісовий цар» Йоганна Вольфганга Ґете, балади Фрідріха Шиллера, Адама Міцкевича. В українській літературі романтичну баладу започаткував Петро Гулак-Артемовський («Твардовський», «Рибалка»); неперевершені романтичні балади створив Тарас Шевченко («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Утоплена»), спираючись на народну демонологію та мотиви перетворення дівчини на рослину.
Бароко
Бароко — художній напрям і стиль європейської культури кінця XVI–XVIII століть, що прийшов на зміну ренесансній гармонії й вирізнявся динамізмом, контрастністю, пишною декоративністю, поєднанням земного й небесного, потягом до алегорії, емблематики та інтелектуальної гри. Літературне бароко культивувало складну метафору (концепт), антитезу, парадокс. Світові взірці — поезія Луїса де Ґонґори, драми Педро Кальдерона де ла Барки, «Втрачений рай» Джона Мілтона. Українське бароко (XVII–XVIII ст.) — одна з вершин національної культури: філософська поезія й «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, вірші Івана Величковського, полемічна проза, драма й шкільний театр Києво-Могилянської академії, козацькі літописи. Бароковий стиль поєднав книжну вченість із народною стихією.
Билина
Билина — жанр давньоруського героїчного епосу, епічна пісня про богатирів та їхні подвиги, що сформувалася в добу Київської Русі (X–XII ст.) навколо двору князя Володимира. Билини мають тонічний вірш без рими, уповільнену наспівну манеру, гіперболізацію, постійні епітети та формули. Центральні герої — Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович. Билини київського циклу оспівують оборону Русі від степовиків. Хоча найповніше корпус билин зберігся в записах із північних окраїн імперії, їхнє історичне ядро постало в Києві, що доводив Михайло Грушевський в «Історії української літератури». Билинну поетику досліджували Федір Буслаєв та Всеволод Міллер; відлуння билинного епосу відчутне в думах і в поемі Івана Франка «Іван Вишенський».
Бібліографія
Бібліографія — галузь наукової та практичної діяльності, що полягає в описуванні, систематизації, обліку й інформуванні про друковані (і рукописні) твори, а також сукупність бібліографічних покажчиків із певної теми чи автора. Основна одиниця бібліографії — бібліографічний опис, що подає уніфіковані відомості про видання (автор, назва, місце й рік видання, видавництво, обсяг). Розрізняють бібліографію реєстраційну (облік усього масиву видань), рекомендаційну, галузеву, персональну, критичну та бібліографію бібліографій. Бібліографія — фундамент наукової роботи філолога: без неї неможливі евристика джерел та історіографічний огляд. Одним із фундаторів модерної української бібліографії був Михайло Максимович, найвизначнішим бібліографом Західної України — Іван Левицький, а значні бібліографічні праці здійснили Іван Калинович і, найвизначніше, Юрій Меженко. Дисципліна, що теоретично осмислює бібліографію та історію книги, — книгознавство.
Білий вірш
Білий вірш — вірш із чіткою метричною структурою, але без рими. На відміну від верлібру, білий вірш зберігає стопну організацію та сталий розмір (найчастіше п'ятистопний ямб), відмовляючись лише від співзвуччя закінчень. Відсутність рими наближає його до природного мовлення й робить придатним для драматичного та філософського вислову, тому саме білим ямбом написано монологи Шекспірової драми. В українській літературі неримований п'ятистопний ямб застосовували в драматичних поемах та перекладах класики, зокрема майстри неокласичної школи. Білий вірш поєднує ритмічну дисципліну метра зі свободою від римового обов'язку, даючи стриману, шляхетну інтонацію.
Бу-Ба-Бу
Бу-Ба-Бу (скорочення від «Бурлеск — Балаган — Буфонада») — літературне угруповання трьох поетів, засноване 1985 року у Львові, що стало найвиразнішим явищем українського літературного постмодернізму зламу 1980-х — 1990-х років. До складу входили Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) і Олександр Ірванець (Підскарбій). Естетика Бу-Ба-Бу спиралася на карнавальність, іронію, гру, пародію, зниження патетики, поєднання «високого» й «низького», театралізацію поетичних виступів (легендарна «поезоопера» «Крайслер Імперіал»). Угруповання розкуто й дотепно висміювало радянські ідеологічні штампи, повертало літературі свободу, гру й радість слова. Бу-Ба-Бу справило значний вплив на подальший розвиток української поезії, ставши символом розкріпачення й оновлення національного письменства в добу здобуття незалежності.
Бувальщина
Бувальщина — жанр народної неказкової прози, коротке усне оповідання про начебто дійсну подію, свідком або учасником якої був сам оповідач чи його знайомі. Бувальщину подають і сприймають як правдиву, реальну історію (звідси й назва — від «було»), на відміну від казки з установкою на вигадку. Часто бувальщина розповідає про зустріч людини з надприродним — домовиком, русалкою, вовкулакою, скарбом, «нечистим місцем», — поєднуючи побутову конкретику з елементами демонології народних вірувань. Бувальщина близька до переказу й легенди, але вирізняється особистісним, «очевидницьким» характером викладу та побутовим тлом. Такі оповідання — цінне джерело для вивчення народного світогляду й нижчої міфології. Українські бувальщини та демонологічні оповідання збирали й досліджували Володимир Гнатюк («Знадоби до української демонології») та Василь Милорадович.
Бурлеск
Бурлеск — вид комічної літератури, заснований на різкій невідповідності між темою і стилем її викладу: або поважний, високий предмет змальовується навмисно грубою, зниженою мовою, або, навпаки, дрібне, буденне явище подається пишномовним, «високим» стилем. Ця стильова невідповідність і породжує комічний ефект. Бурлеск тісно пов'язаний із травестією та пародією й був поширений у європейській та українській літературі XVII–XVIII століть. В українській словесності бурлескно-травестійна традиція яскраво втілилася в «Енеїді» Івана Котляревського, ставши містком до нової національної літератури, побудованої на живій народній мові. Бурлеск відіграв важливу роль у демократизації літератури, наближенні її до народного побуту й мови, та у розхитуванні застарілих канонів «високого» письменства.
