Жанри й форми
Притча
Притча — короткий повчальний твір алегоричного змісту, у якому за конкретною життєвою ситуацією прихована узагальнена морально-філософська чи релігійна істина. На відміну від байки, притча не завжди має відкрито сформульовану мораль і не обов'язково використовує алегорію тварин; вона апелює до роздуму, вимагає тлумачення. Класичні притчі містять Євангелія (притча про блудного сина, про сіяча), давньосхідна й антична мудрість. В українській літературі неперевершеним майстром притчі був філософ Григорій Сковорода, чиї діалоги й «Байки харківські» будуються на притчевій основі. Притчевість властива й новітній прозі — творам Валерія Шевчука, а у світовій літературі — Францові Кафці, Антуанові де Сент-Екзюпері («Маленький принц») та Паулу Коельйо.
Відео
Порівняй «Притча» з іншим терміном
Значення, витоки та відмінність — поруч, пліч-о-пліч.
Відмінність
Обидва — короткі алегоричні жанри з повчанням, але різного регістру. Байка — здебільшого віршована, з дійовими особами-тваринами чи речами, гострим сатиричним сюжетом і прямо сформульованою мораллю, що викриває конкретну людську ваду (байки Глібова). Притча — прозова, урочисто-філософська оповідь про людей, із прихованим духовним чи етичним сенсом, який читач має витлумачити сам (євангельські притчі). Байка навчає, висміюючи; притча навчає, спонукаючи до роздуму.
