13 термінів
Ланка (МАРС)
«Ланка» (згодом перейменована на МАРС — «Майстерня революційного слова») — літературне угруповання київських письменників, що діяло в 1924–1929 роках і об'єднувало митців, які прагнули творчої незалежності, високої майстерності та психологічної глибини, уникаючи як пролеткультівського масовізму, так і прямої ідеологічної заангажованості. До групи належали Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Марія Галич. «Ланка» була київським відповідником харківської ВАПЛІТЕ й також обстоювала якість та європейський рівень української прози й поезії. Творчість її учасників — інтелектуальна проза Підмогильного, філософська лірика Плужника, експресивні новели Косинки — належить до вершин доби. Більшість членів угруповання було знищено в добу сталінських репресій Розстріляного відродження.
Легенда
Легенда — фольклорний прозовий твір фантастичного чи релігійно-повчального змісту, який оповідач і слухач сприймають як імовірно достовірний, на відміну від казки. Розрізняють легенди космогонічні (про створення світу, гір, річок), етіологічні (пояснення походження явищ), біблійно-апокрифічні та історико-героїчні. Легенда тяжіє до пояснення й моралізації, часто пов'язана з конкретним місцем чи святим. В українській традиції поширені легенди про заснування Києва, про святих Антонія й Феодосія Печерських, про опришків і Олексу Довбуша. Легенди збирали й систематизували Володимир Гнатюк («Галицько-руські народні легенди», 1902–1903) та Василь Милорадович. Літературне життя легенді дали Марко Вовчок, Іван Франко («Мойсей»), Ольга Кобилянська.
Лейтмотив
Лейтмотив — образ, мотив, деталь, фраза чи тема, що повторюється протягом усього твору, набуваючи значення провідної ідеї та об'єднуючи текст у смислову єдність. Термін запозичено з музикознавства, де він означав музичну тему, пов'язану з певним персонажем чи ідеєю. У літературі лейтмотив, повертаючись у різних епізодах, наголошує на головному переживанні, ключовій думці або наскрізному символі, творячи внутрішній ритм і зв'язність художнього цілого. Повторюючись, він щоразу збагачується новими смисловими відтінками. Лейтмотив є важливим засобом композиційної та смислової організації твору, особливо в психологічній прозі, ліриці та романі. Він тісно пов'язаний із мотивом, наскрізним образом і символом та вивчається поетикою й теорією літератури.
Лірика
Лірика — літературний рід, що зображує дійсність через безпосереднє вираження почуттів, переживань і роздумів людини; у центрі — не подія, а внутрішній стан ліричного суб'єкта. Назва походить від грецького музичного інструмента «ліра», під акомпанемент якої в античності виконували ці твори. Лірика тяжіє до стислості, емоційної згущеності, ритмічної та звукової організації мови; провідні жанри — ода, елегія, сонет, послання, гімн, епіграма, романс. Її ключове поняття — ліричний герой, умовний носій переживання. В українській літературі вершини лірики — інтимна й філософська поезія Лесі Українки, Тараса Шевченка («Мені однаково»), Ліни Костенко, Василя Стуса; у світовій — Сапфо, Франческо Петрарка, Йоганн Вольфганг Ґете, Райнер Марія Рільке.
Ліричний відступ
Ліричний відступ — позасюжетний елемент епічного чи ліро-епічного твору, у якому автор перериває розповідь про події, щоб безпосередньо висловити власні почуття, роздуми, оцінки, звернутися до читача чи до зображуваного. Ліричний відступ вводить у твір авторський голос, розширює його змістову й емоційну перспективу, надає філософської чи публіцистичної глибини, встановлює довірливий зв'язок із читачем. Цей прийом особливо характерний для поем і романів у віршах. Класичний приклад — численні пристрасні ліричні відступи в поемах Тараса Шевченка («Гайдамаки», «Сон», «Кавказ»), де голос поета-пророка звучить із граничною силою болю й гніву за долю України. Ліричні відступи наявні також у «Марусі Чурай» Ліни Костенко, де вони поглиблюють філософське осмислення історії, пам'яті й ролі співця в житті народу.
Ліричний герой
Ліричний герой — образ того, чиї переживання, думки й почуття виражені в ліричному творі; своєрідне «друге я» поета, що виникає в його творчості. Ліричного героя не можна ототожнювати з реальним автором-біографічною особою, хоча між ними існує тісний зв'язок: це художньо узагальнений, естетично перетворений образ ліричного суб'єкта. Поняття увів у літературознавство Юрій Тинянов (щодо творчості Олександра Блока). Ліричний герой наділений певним світоглядом, характером, долею, що постають із сукупності ліричних творів автора чи циклу; він може змінюватися, «еволюціонувати». Розрізняють також «ліричне я» та рольову лірику (де мовець — вигаданий персонаж). Виразні, цілісні образи ліричного героя постають у «Кобзарі» Тараса Шевченка, у збірці «Зів'яле листя» Івана Франка, у поезії Лесі Українки та Василя Стуса.
Ліричний суб'єкт
Ліричний суб'єкт — узагальнене поняття на позначення носія висловлювання, свідомості й переживання в ліричному творі; ширше за «ліричного героя». Якщо ліричний герой — це відносно цілісний, наділений біографією й характером образ, то ліричний суб'єкт охоплює всі форми присутності мовця в ліриці: власне ліричного героя, «ліричне я», ліричне «ми» (голос спільноти), а також рольового героя (маску, від імені якої говорить поет) і «позасуб'єктні» форми, де переживання виражене без прямого «я» — через пейзаж, опис, роздум. Розмежування суб'єктних форм у ліриці розробляли теоретики поетичного роду (зокрема Борис Корман). Аналіз ліричного суб'єкта дає змогу точно описати спосіб вираження авторської свідомості й уникнути наївного ототожнення поета з мовцем. Розмаїття суб'єктних форм властиве зрілій ліриці Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини та Ліни Костенко.
Ліричний сюжет
Ліричний сюжет — своєрідна форма розвитку змісту в ліричному творі, що полягає не в русі зовнішніх подій (як в епосі чи драмі), а в динаміці почуттів, переживань, думок ліричного героя, у розгортанні його емоційного стану від одного порядку до іншого. Якщо в епічному творі сюжет — це система подій, то ліричний сюжет — це «подія переживання», внутрішній рух душі: зародження, наростання, кульмінація й розв'язання почуття чи роздуму. Ліричний сюжет може будуватися на розвитку одного настрою, на зіставленні контрастних емоцій, на діалектиці думки. Наприклад, у медитативній ліриці Лесі Українки чи філософських поезіях Василя Стуса ліричний сюжет — це напружений рух думки й почуття до внутрішнього прозріння або утвердження. Розуміння ліричного сюжету є ключем до аналізу поетичного твору, адже воно розкриває внутрішню логіку й композиційну цілісність ліричного переживання.
Лірник
Лірник — український мандрівний народний співець, який виконував релігійні псалми, канти, думи, історичні та жартівливі пісні під супровід колісної ліри (реля). Як і кобзарі, лірники здебільшого були незрячими, гуртувалися в цехи з власним статутом і таємним арго, мали своїх «панотців»-майстрів і учнів-«поводатарів». На відміну від кобзарського репертуару з виразним героїчним складником, лірницький тяжів до релігійно-повчальних та морально-дидактичних творів. Лірницьку традицію досліджували Порфирій Мартинович і Климент Квітка. Радянські репресії 1930-х років обірвали живу лірницьку традицію. Постать сліпого лірника стала символом народної мудрості й національної пам'яті в літературі — зокрема в поемі Тараса Шевченка «Сліпий (Невольник)» та у творчості Пантелеймона Куліша.
Літературний канон
Літературний канон — сукупність творів, які певна культура визнає взірцевими, класичними, вартими вивчення, збереження й передавання наступним поколінням. Канон формується через шкільні програми, антології, літературну критику, академічні інституції та історії літератури. Він не є незмінним: канон постійно переглядають, доповнюють і оскаржують — цей процес називають «канонічними війнами». Постколоніальна, феміністична та культурологічна критика викривають механізми виключення (жіночого письма, «малих» літератур, маргінальних голосів) із «великого» канону. Гарольд Блум у праці «Західний канон» (1994) обстоював естетичну автономію канону. Проблема українського канону особливо гостра через колоніальне минуле: його переосмислення (деколонізація, повернення «розстріляного відродження», забутих імен) — одне з ключових завдань сучасного літературознавства.
