11 термінів
Фабула
Фабула — сукупність подій твору в їхній природній, хронологічній і причиновій послідовності, тобто те, «що відбулося насправді», на відміну від сюжету — художньо перекомпонованого способу викладу цих подій. Розрізнення фабули й сюжету запровадили теоретики (зокрема формалісти), щоб описати, як письменник творчо організовує подієвий матеріал: переставляє епізоди, застосовує ретроспекцію, затримує чи випереджає розповідь. Наприклад, детективний твір часто починається з наслідку (виявлення злочину), а фабульний початок (сам злочин) відновлюється лише наприкінці. Розбіжність між фабулою й сюжетом — важливий засіб художньої виразності: вона створює інтригу, напругу, ефект несподіванки. Складну сюжетно-фабульну організацію мають, зокрема, модерністські твори з їхніми зміщеннями часових планів, як-от проза Валерія Шевчука чи світові романи «потоку свідомості».
Фарс
Фарс — комедійний драматичний жанр легкого, розважального характеру, побудований на зовнішньому комізмі, буфонаді, гострих ситуаціях, непорозуміннях, перевдяганнях і перебільшеннях; його мета — викликати сміх, а не глибокий роздум. Фарс походить від середньовічних інтермедій, які вставлялися («farcir» — начиняти) у серйозні релігійні вистави; згодом він став самостійним жанром народного театру. У фарсі діють умовні комічні маски-типи, панує динамічна, часто груба дія. Елементи фарсу майстерно використовував Мольєр у своїх комедіях. В українській традиції фарсова стихія живила народний театр, вертепну комічну частину, інтермедії до шкільної драми XVII–XVIII століть, де в комічних сценках висміювалися побутові типи. Фарсовий гротеск присутній і в новітній комедіографії.
Фейлетон
Фейлетон — художньо-публіцистичний жанр, невеликий газетно-журнальний твір злободенного змісту, у якому актуальна суспільна проблема висвітлюється сатирично чи гумористично, із застосуванням художніх засобів — образності, іронії, дотепу. Фейлетон поєднує оперативність журналістики з художністю літератури; він викриває суспільні вади, бюрократизм, лицемірство. Жанр сформувався у французькій пресі XIX століття. В українській літературі майстром сатиричної малої прози був Остап Вишня, чиї «усмішки» (гумористично-сатиричні мініатюри, близькі до фейлетону) здобули всенародну любов; у цьому жанрі працювали також Володимир Самійленко, а пізніше — автори сатиричного журналу «Перець». Фейлетонна гострота й публіцистичний пафос притаманні й сучасній есеїстиці, що реагує на болючі суспільні питання.
Феміністична критика
Феміністична критика — напрям літературознавства, що досліджує літературу крізь призму статі (ґендеру): викриває патріархальні стереотипи в зображенні жінки, переглядає канон, повертає забуті жіночі імена й аналізує специфіку «жіночого письма». Її класичні праці — «Друга стать» Сімони де Бовуар (1949), «Власний простір» Вірджинії Вулф, «Божевільна на горищі» Сандри Ґілберт і Сьюзен Ґубар, «Сексуальна політика» Кейт Мілет. Французька гілка (Юлія Крістева, Елен Сіксу з концепцією écriture féminine, Люс Ірігаре) поєднала фемінізм із психоаналізом і постструктуралізмом. Феміністична критика переросла в ширші ґендерні та квір-студії. В українському літературознавстві її розвивають Соломія Павличко (праця «Дискурс модернізму в українській літературі», 1997), Віра Агеєва та Тамара Гундорова, переосмислюючи творчість Лесі Українки й Ольги Кобилянської.
Фентезі
Фентезі — жанр фантастичної літератури, що творить цілісний вигаданий світ, у якому діють магія, міфологічні істоти й надприродні сили, причому їхнє існування не потребує наукового пояснення, а спирається на власну внутрішню логіку та фольклорно-міфологічну традицію. На відміну від наукової фантастики, фентезі апелює не до розуму, а до уяви й архетипів. Класичний канон заклав Джон Р. Р. Толкін («Володар перснів»), спираючись на германо-скандинавську міфологію; жанр розвивали Урсула Ле Ґуїн, Клайв Стейплз Льюїс. Українське фентезі активно спирається на слов'янську міфологію та фольклор: до нього зверталися Марина та Сергій Дяченки, Володимир Арєнєв, Дара Корній, а витоки образності сягають демонологічних мотивів Миколи Гоголя й народних казок, зібраних Іваном Франком.
Філігрань (водяний знак)
Філігрань (водяний знак) — зображення, літери чи знак на папері, видимі на просвіт, що утворюються під час виготовлення паперу завдяки різній товщині паперового шару. Від доби ручного паперового виробництва (з XIII–XIV ст.) кожна папірня мала власні філіграні — своєрідні «фабричні марки» (тварини, герби, літери, глечики, півмісяці тощо). Оскільки малюнки водяних знаків із часом змінювалися, філіграні є одним із найточніших засобів датування недатованих рукописів і стародруків: порівнюючи водяний знак із датованими зразками у філігранологічних довідниках (альбомах Шарля-Моїса Брике, Миколи Лихачова та інших), дослідник встановлює приблизний час виготовлення паперу, а отже — і не раніший час написання тексту. Дисципліну, що вивчає водяні знаки, називають філігранологією. Філіграні українських і європейських паперів XVI–XVIII ст. — цінне джерело для медієвістики, кодикології та історії книги.
Фокалізація
Фокалізація — наратологічне поняття, запроваджене французьким теоретиком Жераром Женеттом на позначення того, чиїми очима, крізь чию свідомість подано зображувані події, тобто «хто бачить» — на відміну від питання «хто говорить» (наратор). Розрізняють нульову фокалізацію (всезнаюча оповідь, коли наратор знає більше за будь-якого героя), внутрішню (події показано через сприйняття певного персонажа) та зовнішню (оповідач описує лише те, що видно ззовні, не проникаючи у свідомість героїв). Фокалізація уточнює аналіз оповідної перспективи, розмежовуючи джерело мовлення й джерело бачення. Внутрішня фокалізація, що занурює читача у сприйняття героя, характерна для психологічної та імпресіоністичної прози — новел Михайла Коцюбинського, де світ показано крізь чуттєве й емоційне переживання персонажа. Поняття фокалізації є важливим інструментом сучасного аналізу наративу.
Фольклоризм
Фольклоризм — свідоме використання фольклору (образів, мотивів, жанрів, поетики, ритміки) у професійній художній творчості. Розрізняють кілька типів: пряме цитування чи стилізацію народного джерела, творче переосмислення фольклорних мотивів та глибинне засвоєння народного світогляду. Фольклоризм був програмною ознакою романтизму (Харківська школа, «Руська трійця») і залишається продуктивним донині. Класичні приклади української літератури: балади й поеми раннього Тараса Шевченка, «Лісова пісня» Лесі Українки, оповідання Марка Вовчка, повісті Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»), проза Григора Тютюнника. Теорію фольклоризму розробляли Михайло Драгоманов і сучасні фольклористи. Фольклоризм слід відрізняти від власне фольклору: перший — авторська рецепція, другий — колективна усна творчість.
Формалізм
Формалізм — впливова літературознавча школа 1910–1920-х років, що зосередилася на вивченні художньої форми, «літературності» та прийомів, які відрізняють літературну мову від практичної. Формалісти об'єдналися в ОПОЯЗ (Товариство вивчення поетичної мови) та паралельний лінгвістичний гурток. Ключова постать — Віктор Шкловський, автор концепції «очуднення» (остранение) як суті мистецтва (стаття «Мистецтво як прийом», 1917). Юрій Тинянов розробив теорію літературної еволюції та поняття «домінанти», Борис Ейхенбаум — аналіз «як зроблено» твір, Роман Якобсон — учення про поетичну функцію мови. Формалісти розрізняли фабулу й сюжет, досліджували ритм, звук, мотивування. Попри згортання школи під ідеологічним тиском, її ідеї заклали фундамент структуралізму, наратології та всієї модерної теорії літератури.
Фразеологізм
Фразеологізм — стійке, відтворюване словосполучення з цілісним, переносним значенням, яке не виводиться безпосередньо зі значень окремих його складників: «бити байдики», «пекти раків», «водити за носа». Фразеологізми відзначаються сталістю складу, семантичною неподільністю та експресивністю, а їхнє значення закріплене мовною традицією. Вони є згустками народної мудрості, спостережливості та образного мислення, тому надають мовленню яскравості, влучності й національного колориту. У художній літературі фразеологізми характеризують персонажа, увиразнюють авторську оповідь, створюють гумористичний або сатиричний ефект; письменники нерідко творчо трансформують усталені звороти. Фразеологію як розділ мовознавства присвячено вивченню складу, будови, походження та функціонування стійких словосполучень.
