15 термінів
Тавтологія
Тавтологія — повторення того самого або спорідненого за коренем слова в межах вислову. Як мовна помилка тавтологія свідчить про недбалість стилю («масло масляне»), проте як свідомий художній прийом вона стає засобом підсилення, увиразнення чи ритмічної організації мовлення. У фольклорі тавтологічні звороти («думу думати», «криком кричати», «рано-вранці») надають народнопоетичного колориту, наспівності та інтонаційної повноти. Художня тавтологія наголошує на ключовому понятті, уповільнює темп, створює враження ґрунтовності або емоційної наполегливості. Її часто відмежовують від плеоназму, де надмірність виникає через близькі за значенням, але різнокореневі слова, проте межа між цими поняттями в мовознавстві проводиться неоднаково. Тавтологія — тонкий стилістичний засіб, ефективність якого залежить від художньої вмотивованості.
Театр абсурду
Театр абсурду (драма абсурду) — напрям у європейській драматургії 1950-х — 1960-х років, що зображував безглуздість, ірраціональність людського існування у ворожому, незбагненному світі через руйнування традиційної драматичної форми: розпад сюжету, логіки, характеру й мови, повторюваність, алогізм діалогу, гротеск. Абсурдисти показували неможливість справжньої комунікації й самотність людини. Термін увів критик Мартін Есслін. Класичні зразки — «Чекаючи на Ґодо» Семюела Беккета, «Лиса співачка» та «Носороги» Ежена Йонеско. В українській літературі елементи абсурдистської поетики — алогізм, гротеск, деформація мови для передачі трагізму буття — присутні в експериментальній драматургії, а також переосмислюються в новітній українській п'єсі й прозі, що засвоїла європейський досвід і застосувала його до осмислення тоталітарного й посттоталітарного досвіду.
Текстологія
Текстологія — філологічна наука, що вивчає історію тексту твору, його джерела, редакції та варіанти з метою встановлення автентичного, канонічного тексту й наукового його видання. Текстологія досліджує авторські рукописи (автографи, чернетки), прижиттєві й посмертні видання, списки та копії, простежуючи творчу історію тексту й виявляючи спотворення, внесені переписувачами, редакторами чи цензурою. Її головні завдання — атрибуція, датування, встановлення основного тексту («останньої творчої волі» автора), укладання коментарів. Розрізняють текстологію нової літератури та текстологію давніх пам'яток (медієвістичну), яка часто послуговується генеалогічним методом реконструкції протографа (метод Карла Лахмана). Основи текстології в радянській філології заклали Борис Томашевський і Дмитро Лихачов. Українська текстологічна школа (Інститут літератури імені Тараса Шевченка) готує академічні повні зібрання творів класиків, звільняючи тексти від цензурних та ідеологічних спотворень.
Тема
Тема — коло життєвих явищ, подій, проблем, які покладено в основу художнього твору й стали предметом авторського зображення й осмислення; те, «про що» твір. Тема визначає матеріал зображення, спрямовує добір образів і подій. Розрізняють тему конкретно-історичну (пов'язану з певною добою, суспільним явищем) і вічну (загальнолюдські теми кохання, смерті, добра і зла, сенсу життя). Великий твір зазвичай має не одну тему, а їхню сукупність — тематику, у якій виділяється провідна, головна тема. Наприклад, провідна тема поезії Тараса Шевченка — доля України, її народу, боротьба за волю; тема соціальної несправедливості й людської гідності — центральна в реалістичній прозі Панаса Мирного та Івана Франка; тема вірності високому ідеалові пронизує творчість Лесі Українки. Тема нерозривно пов'язана з ідеєю твору: якщо тема — це предмет зображення, то ідея — його осмислення, авторський висновок.
Термін
Термін — слово або словосполучення, що точно й однозначно позначає наукове, технічне чи фахове поняття в межах певної галузі знання. На відміну від загальновживаного слова, термін позбавлений емоційно-експресивного забарвлення, багатозначності й образності; він прагне до чіткості дефініції та системної співвіднесеності з іншими термінами галузі. Сукупність термінів окремої науки утворює термінологію. У художній літературі терміни вживають для достовірного відтворення професійного середовища, наукової атмосфери або, навпаки, для створення комічного ефекту в невластивому контексті. Термінознавство досліджує закономірності творення, функціонування та впорядкування термінів; розвиток української наукової термінології є важливим складником становлення літературної мови й національної культури.
Терцина
Терцина — ланцюгова строфічна форма з тривіршів, пов'язаних наскрізним «зчепленим» римуванням за схемою aba bcb cdc… , де середній рядок кожної строфи задає риму для крайніх рядків наступної. Завершується ланцюг окремим рядком, що римується із середнім рядком останнього тривірша. Терцину створив Данте Аліг'єрі для «Божественної комедії», і відтоді вона стала символом величного, безперервно плинного епіко-філософського мовлення. Складність форми полягає в постійному «переливанні» рими зі строфи в строфу, що вимагає віртуозної версифікаційної техніки. В українській поезії терцину опановували майстри перекладу та автори філософської лірики, орієнтованої на високу класичну традицію.
Тип (літературний)
Тип (літературний) — художній образ, у якому індивідуальні риси персонажа поєднано з узагальненням суттєвих, повторюваних властивостей певної групи людей, доби чи соціального середовища. Типізація — процес художнього узагальнення, добору й концентрації характерного; типовий образ утілює загальне через яскраво індивідуальне («типовий характер у типових обставинах» — формула реалізму). Літературний тип може перерости у «вічний образ» або дати назву соціально-психологічному явищу (обломовщина, донжуанство, гамлетизм). Розрізняють типи соціальні, психологічні, історичні. Теорію типового розробляли естетики від Аристотеля («поезія говорить про загальне») до Ґеорга Геґеля й Дьєрдя Лукача. В українській літературі галерею соціальних типів створили Іван Карпенко-Карий (у драмах «Сто тисяч» і «Хазяїн» — типи стяжателів Калитки й Пузиря) та Іван Нечуй-Левицький; тип «зайвої людини» переосмислив Валер'ян Підмогильний.
Типізація
Типізація — спосіб художнього узагальнення, за якого письменник добирає, концентрує й підсилює найсуттєвіші, повторювані, характерні риси певного кола явищ або людей, утілюючи їх у конкретно-індивідуальному образі. Типізація — фундаментальний принцип реалістичного мистецтва, формула якого — «типовий характер у типових обставинах» (сходить до Фрідріха Енгельса й теорії реалізму Дьєрдя Лукача). Завдяки типізації одиничний образ набуває значущості, стає носієм закономірного, суспільно значущого. Типізація не тотожна схематизації: у справжньому творі типове нерозривно поєднане з яскраво індивідуальним, неповторним. Різні художні методи типізують по-різному: класицизм — за принципом «одна риса — один характер», романтизм — через виняткове й ідеальне, реалізм — через соціально-психологічну зумовленість. Майстрами соціальної типізації в українській літературі є Іван Карпенко-Карий, Панас Мирний та Іван Нечуй-Левицький.
Тонічне віршування
Тонічне (акцентне) віршування — система, у якій ритм визначається однаковою чи впорядкованою кількістю наголосів у рядку, тоді як число ненаголошених складів між ними вільно коливається. Тонічний вірш близький до природної розмовної інтонації та до народного речитативу, зокрема до української думи з її нерівноскладовими рядками. У XX столітті акцентний вірш активно розробляли модерністи, звільняючи ритм від жорсткої стопної схеми задля більшої інтонаційної свободи. Різновидами тоніки є дольник і тактовик, що займають проміжне становище між суворою силабо-тонікою та цілком вільним віршем, зберігаючи наголосову опору при змінній міжнаголосовій відстані.
Точка зору
Точка зору — позиція, з якої ведеться оповідь і сприймаються зображувані події, персонажі й світ твору; кут художнього бачення, що визначає обсяг та характер поданої інформації. Точка зору може бути зовнішньою (спостерігач описує події збоку) або внутрішньою (світ показано крізь свідомість персонажа), може належати всезнаючому наратору, героєві-оповідачу чи по черзі різним персонажам. Зміна точок зору — потужний засіб художньої виразності: вона дозволяє показати одну подію багатогранно, зіставити різні оцінки, поглибити психологізм. Наприклад, у романі Панаса Мирного події подано переважно через авторську всезнаючу точку зору з проникненням у психологію Чіпки; натомість модерна проза часто обмежує точку зору свідомістю одного героя. Категорія точки зору тісно пов'язана з поняттями наратора й фокалізації й належить до центральних проблем наратології.
