Театр абсурду

Театр абсурду (драма абсурду) — напрям у європейській драматургії 1950-х — 1960-х років, що зображував безглуздість, ірраціональність людського існування у ворожому, незбагненному світі через руйнування традиційної драматичної форми: розпад сюжету, логіки, характеру й мови, повторюваність, алогізм діалогу, гротеск. Абсурдисти показували неможливість справжньої комунікації й самотність людини. Термін увів критик Мартін Есслін. Класичні зразки — «Чекаючи на Ґодо» Семюела Беккета, «Лиса співачка» та «Носороги» Ежена Йонеско. В українській літературі елементи абсурдистської поетики — алогізм, гротеск, деформація мови для передачі трагізму буття — присутні в експериментальній драматургії, а також переосмислюються в новітній українській п'єсі й прозі, що засвоїла європейський досвід і застосувала його до осмислення тоталітарного й посттоталітарного досвіду.