Психоаналітична критика

Психоаналітична критика — напрям, що застосовує ідеї психоаналізу до тлумачення літератури: досліджує несвідомі мотиви творчості, психологію автора й персонажів, символіку сновидінь, витіснення й сублімацію. Її засновок — учення Зигмунда Фройда про несвідоме, Едипів комплекс, «моторошне» (das Unheimliche) та мистецтво як сублімацію потягів (есе про Леонардо да Вінчі, «Поет і фантазування»). Карл Ґустав Юнг доповнив підхід теорією архетипів і колективного несвідомого. Жак Лакан переосмислив Фройда крізь структуралізм («несвідоме структуроване як мова», «стадія дзеркала»), давши нову хвилю літературної теорії. Психоаналітичну критику розвивали Гарольд Блум («страх впливу»), Джулія Крістева. В українському контексті психоаналітичні підходи до творчості Тараса Шевченка застосовували Степан Балей (піонерська праця «З психології творчості Шевченка», 1916) та Григорій Грабович.