Гротеск

Гротеск — тип художньої образності, заснований на фантастичному, спотвореному, надмірному поєднанні непоєднуваного — реального й фантастичного, страшного й смішного, високого й низького, живого й механічного. Гротеск гіперболізує й деформує дійсність, порушуючи природні пропорції, щоб оприявнити її приховану сутність чи абсурдність. Назва походить від «гротів» — античних настінних розписів із химерним переплетінням рослин, тварин і людей. Теорію гротеску розробляли Вольфганг Кайзер (гротеск як «відчужений світ») та Михайло Бахтін (карнавальний, оновлювальний «гротескний реалізм»). Класичні майстри гротеску — Франсуа Рабле, Джонатан Свіфт, Микола Гоголь, Франц Кафка. В українській літературі гротеск — характерний засіб сатири й химерної прози: він виразний у драматургії Миколи Куліша («Народний Малахій»), прозі Остапа Вишні та в романі Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу».